Можна все на світі вибирати, сину,

Вибрати не можна тільки Батьківщину...

                

               8 січня 2015 року відзначається 80-річчя відомого українського поета-шістдесятника Василя Андрійовича Симоненка (1935-1963рр.). Короткий спалах його життя став незгасною зіркою його поезії.

                Народився Симоненок В.А. в селянській сім’ї в Біївцях Лубенського району на Полтавщині. Дитинство припало на роки війни. Зростав майбутній письменник без батька, мати тяжко працювала, заробляючи на шматок хліба. Допомагали дідусь і бабуся:

В мене була лиш мати

Та був іще сивий дід,—

Нікому не мовив «тату»

І вірив, що так і слід,—

так згадував В. Симоненко своє дитинство у поезії «З дитинства».

                Бабуся й дідусь дуже любили свого кмітливого внука. їхню любов та турботу пам’ятав Василь до останніх днів свого короткого життя. Може й не дивно, що дідова смерть глибоко потрясла тодішнього восьмикласника, викликала більші роздуми про суть життя, які згодом вилилися у вірші «Дід умер» та оповідання «Дума про діда».

                Ходив до школи далеко, аж за дев’ять кілометрів, «як на мої чотирнадцять років, то це не так уже й мало»,— згадує письменник в оповіданні «Дума про діда».

                1952 р. Василь Симоненко вступив на факультет журналістики Київського університету, де водночас із ним навчався Ю. Мушкетик,        В. Шевчук, Т. Коломієць.

                Студентське життя було багате на дружбу, на цікаві особистості, творчі суперечки, мрії про майбутнє. Щоб якось полегшити своє матеріальне становище, а ще, мабуть, щоб набути газетярського досвіду, практики журналістської роботи, В. Симоненко працює секретарем в університетській багатотиражці.

                У роки навчання продовжує писати, але з друком своїх творів не поспішає. Після закінчення університету поет працює в газеті «Черкаська правда», потім — у «Молоді Черкащини», власним кореспондентом «Робітничої газети». Як журналіст, він сміливо і різко критикував вияви бюрократизму, неуваги до трудівників, теплим словом відгукувався про добрих людей.

                Як відомо, напровесні 1960 р. в Києві, був заснований Клуб творчої молоді. На суспільно-політичній арені з’явилася ініціативна й динамічна громадська інституція, яка ставила своєю метою об’єднати духовні й фізичні зусилля молодого покоління для розбудови оновленої України. Пізніше, у літературі поетів, які належали до цього Клубу, почали називати шістдесятниками. Хоча на той час Симоненко жив і працював у Черкасах, проте з Аллою Горською й Іваном Драчем, Ліною Костенко й Іваном Світличним, Євгеном Сверстюком і Василем Стусом, Миколою Вінграновським і Михайлом Брайчевським він став душею й окрасою цього Клубу. Охоче роз’їжджав по Україні, як загальновизнаний поет брав участь у літературних вечорах і творчих дискусіях, виступав перед робітничою та сільською молоддю, прагнучи пробудити в душах ровесників жагу до національного відродження.

                Саме за участю В. Симоненка на основі незаперечних речових доказів були відкриті братські могили жертв сталінізму на Лук’янівському й Васильківському кладовищах, у хащах Биковнянського лісу. За його участю тоді ж був написаний і відправлений до Київської міськради Меморандум із вимогою оприлюднити ці місця печалі й перетворити їх у національні меморіали.

                Смерть дватцятивосьмирічного лицаря української поезії уже три десятиліття оповита туманом загадок. Пізніше В. Онойко згадував, що після звістки про затримання Симоненка за ним дозволили приїхати тільки після того, як у справу втрутився секретар Смілянського міськкому партії. Василь «сів на переднє сидіння поруч з шофером, повернувся до нас і закотив рукава сорочки:

                —Ось, подивіться...

                Ми жахнулися: усі руки були в синцях.

                — А на тілі, здається, ніяких слідів. Хоча били. Чим били, не знаю. Якісь товсті палиці, шкіряні і з піском, чи що. Обробили професійно. І цілили не по м’якому місцю, а по спині, попереку. Коли везли туди (до камери), погрожували: ну, почекай, ти ще будеш проситися, на колінах повзатимеш».

                Далі були побої в районному відділку міліції. Побої особливо жорстокі, біль яких невгамовно мучив Симоненка до самої смерті. Трохи більше як через рік після цього — 14 грудня 1963 р.— він помирає.

                Проте офіційною версією смерті 28-річного поета так і залишилося повідомлення про рак.

                Протягом п'ятнадцяти рокiв забороняли видання творiв Василя Симоненка: пiдготовлене видавництвом "Молодь" "Вибране" поета "розсипали й по-живому шматували". З неймовірними труднощами Василевим друзям доводилося "пробивати" у світ кожну його книжку. І все ж завдяки колективним зусиллям читач дістав змогу одержати Симоненкові "Земне тяжіння" (1964 р.), збірку новел "Вино з троянд" (1965 р.), "Поезії" (1966 р.), "Избранная лирика" (1968 р.), "Лебеді материнства" (1981 р.), том вибраних поезій (1985 р.).

                Україна для поета — найдорожче у світі, Симоненко говорить, що живе й творить лише заради України:

Ради тебе перли в душі сію,

Ради тебе мислю і творю.

Хай мовчать америки й росії,

коли я з тобою говорю.

                Василевi Симоненковi посмертно присуджено Державну премiю Украïни iменi Т. Шевченка у 1995 р.

Контакти

Поштова адреса:

Електронна пошта:

Телефони для довідок:

© Юридичний ліцей імені Ярослава Кондратьєва - 2024

 

Передрук усіх матеріалів веб-сайту, в тому числі відеосюжетів, а також
цитування будь-якої інформації дозволяється лише за умови наявності прямого індексованого гіперпосилання на сайт naiau.kiev.ua

 

Відділ комп'ютерного та програмного забезпечення НАВС